У зв’язку з тим, що надії на перенесення Верховною Радою України дати набрання чинності Господарським кодексом України (далі - ГК) не виправдовуються, правова громадськість все частіш змушена звертатися до положень цього нормативно-правового акту. Це пояснюється більшою імперативністю Господарського кодексу, а також його ніби-то вузькою сферою регулювання, поза межами якої залишаються тільки правовідносини, які не пов’язані з господарською діяльністю.
В Господарському кодексі достатньо оригінально врегульовані окремі види договорів. Ця оригінальність починається з місця розташування у ГК норм, що регулюють договори (Глава 30. Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності), та закінчується жорсткими вимогами до деяких видів договорів, на які в цьому кодексі була звернута увага. При цьому будь-яка спроба тлумачити положення Господарського кодексу як такі, що не поширюються на певні правовідносини, обмежується в ГК, по-перше, багаторазовим повторенням того, що кодекс поширюється на певні види правовідносин. Прикладом цього є ст. 262 ГК, в ч.3 якої зазначено, що “обіг продукції виробничо-технічного призначення і обіг виробів народного споживання у сфері господарювання регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього, а в частині, яка не врегульована цими актами, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.”. В той же час, для тих підприємців, які подумають, що “обіг продукції” є дуже широким і недостатньо чітким терміном, і їх не стосується, є ч.4 цієї ж статті, в якій відносно чіткіш зазначено, що „особливості правового регулювання господарської діяльності, пов'язаної з реалізацією продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, встановлюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами, що йому не суперечать.”
По-друге, ГК намагається максимально широко визначити ті речі, „обіг” або „реалізація” яких регулюється саме ГК. Такими речами є продукція виробничо-технічного призначення та вироби народного споживання.
Господарський кодекс більш або менш детально зупиняється на регулюванні наступних видів договорів:
- поставка
- контрактація
- енергопостачання
- оренда і лізинг
- міна
- перевезення, транспортне експедирування
- договір підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт
- договір на створення і передачу науково-технічної продукції
- агентський договір
- договір факторингу
- договір комерційної концесії.
Господарський кодекс також регулює порядок укладання зовнішньоекономічних договорів.
Зупинимося більш детально на договорі поставки, як на договорі, що має дуже великі перспективи застосування в результаті прийняття ГК. Договір поставки повинен стати тим правовим інструментом, який позбавляє суб’єктів господарювання мук вибору між договором купівлі-продажу і договором поставки.
Договір поставки регулює значна кількість правових норм. В першу чергу, це відповідні норми ГК України, після чого в черзі стоїть ЦК України, який, з точки зору автора, застосовується до господарських правовідносин в частині, що не суперечить ГК. Відповідно до ст. 712 ЦК до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
На жаль, ГК не є таким приємно-диспозитивним, як ЦК, і не допускає неслухняних думок щодо можливості відійти в договорі від положень ГК.
Згідно з ст.264 ГК “матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у інших суб'єктів господарювання, здійснюються суб'єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу.”
В ч.1 ст. 262 ГК надане визначення продукції виробничо-технічного призначення як матеріальних благ, призначених для використання у сфері виробництва. В той же час вироби народного споживання визначаються як матеріальні блага, призначені для особистого використання. У ГК навіть міститься туманна відповідь на питання, як класифікувати речі подвійного призначення (наприклад, легковий автомобіль). У разі якщо продукти виробництва можуть використовуватися як у виробництві, так і для особистого споживання, економічна форма таких продуктів визначається залежно від цільового призначення певного продукту виробництва.
На жаль, така класифікація повертає нас в радянські часи, коли фізичні особи були обмежені в праві мати у власності майно виробничого призначення. В наш час немає сенсу на законодавчому рівні розділяти майно за його призначенням, так як будь яке майно може бути у власності фізичних осіб, за виключеннями, встановленими законом. Вільний обіг речей, за певними виключеннями, встановлений ст. 178 Цивільного кодексу України (далі - ЦК).
Треба звернути увагу, що поза межами наведеної класифікації майна за призначенням залишилися речі, які не призначені для особистого використання, і в той же час безпосередньо не використовуються у сфері виробництва, а саме невиробничі фонди. Під терміном "невиробничі фонди" відповідно до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” слід розуміти капітальні активи, які не використовуються у господарській діяльності платника податку.
Вище вже було зазначено, що відноситься до виробів народного споживання. З точки зору автора, термін “продукція виробничо-технічного призначення” поширюється на будь-яке майно виробничо-технічного призначення.
ГК не дуже сприятливо ставиться до договору купівлі-продажу. Процитуємо ч. 6 ст. 265 ГК: “Реалізація суб'єктами господарювання товарів не господарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.”
Для того, щоб ніхто не ухилявся від укладання договорів поставки, є ч.5 ст.265 ГК, в якій загрозливо встановлено, що поставка товарів без укладання договору поставки може здійснюватись лише у випадках і порядку, передбачених законом.
Умови договору поставки повинні містити істотні умови, обов’язкові для всіх видів господарських договорів (“Агроогляд” №12(27), грудень 2003). При цьому необхідно враховувати певні додаткові вимоги до викладення істотних умов договору поставки, зазначені в ст.264-271 ГК.
В ч.4 ст.265 ГК міститься дуже важливе положення щодо умов договору поставки: вони повинні викладатися відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів INCOTERMS.
Остання редакція INCOTERMS датована 2000 роком і називається “INCOTERMS. Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати”. Ця редакція була офіційно опублікована в газеті “Урядовий кур’єр” в квітні 2002 р.
Нагадаємо, що це не перша спроба введення INCOTERMS в практику господарської діяльності. Указ Президента України “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів”, яким зобов’язано всіх суб'єктів підприємницької діяльності України при укладанні договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовувати Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів. Спроба не була дуже вдалою стосовно не зовнішньоекономічних договорів, значна кількість договорів укладалася без посилання на INCOTERMS.
Обов’язок застосування INCOTERMS при укладанні договорів поставки після введення його в ГК вже не може бути проігноровано, і тому INCOTERMS скоро матимуть значно більшу популярність серед керівників господарюючих суб’єктів, ніж зараз.
Відповідно до ч.1 ст.266 “предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.” Отже, сторони повинні потурбуватися про те, щоб раптом предметом поставки не стала продукція, яка не зазначена в жодному з вищезазначених документів.
В ч.2 ст.266, як не дивно, згадано про певні права сторін. Сторони все-таки мають право узгодити між собою загальну кількість товарів, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатуру) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами. В той же час законом це право сторін може бути відібрано, про що зазначено в цій же статті. Сторонам для використання свого права необхідно тільки скласти і підписати відповідну специфікацію. ГК не дає можливості сторонам записати всі необхідні дані про предмет в договір.
Особливу увагу ГК приділяє якості продукції, що постійно нагадує радянські часи, в які підприємства треба було заставляти випускати якісну продукцію під загрозою штрафних санкцій.
В ч.3 ст.268 ГК проявлена незрозуміла, як для ГК, поблажливість щодо зазначення в договорі вимог до якості продукції: “У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості”. В той же час сторонам не треба забувати про те, що в договорі повинні бути зазначені „номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів”, і, отже, неуважне і радісне сприйняття поблажливості закону і не зазначення вимог щодо якості товарів в договорі поставки може призвести до негативних наслідків, наприклад, до визнання договору поставки неукладеним.
Статтею 271 ГК передбачено, що Кабінет Міністрів України відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів затвердить Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів товарів.
Треба звернути увагу на те, що в ГК, як вважає автор, зроблена не дуже вдала спроба вивести сільськогосподарську продукцію з-під сфери дії норм про договори поставки. Спроба є невдалою, тому що ці норми ГК є прикладом невдалого і неповного використання законодавства СРСР. В Положенні про поставки продукції виробничо-технічного призначення, затвердженому Постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 р., було чітко зазначено, що дія Положення не поширюється на сільськогосподарську продукцію, що реалізується за договорами поставки. В ГК ж немає чіткого розмежування випадків застосування договорів поставки і договорів контрактації, але це повинно бути, особливо враховуючи обов’язковість укладання тільки договорів поставки в багатьох випадках.
Відповідно ж до ч.1 ст.272 ГК, державна закупка сільськогосподарської продукції здійснюється за договорами контрактації, які укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції. Виникає запитання, чи тільки державною закупкою обмежується застосування договору поставки. З точки зору автора, ч.1 ст. 272 ГК не обмежує можливість укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції тільки у разі державної закупки, як це може здатися на перший погляд. Це обгрунтовується визначенням договору контрактації, що дається в ч.2 ст.272 ГК, як договору, за яким виробник сільськогосподарської продукції (далі - виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (далі - контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.
Ст. 272 ГК передбачає наступні умови, які повинні міститися в договорах контрактації:
- види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин;
- кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;
- ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здавання-приймання продукції;
- обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства;
- взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору;
- інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської продукції, затвердженим у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Андрій Никоненко,
юрист Проекту аграрного маркетингу в Україні
